Читать онлайн книгу "Маринчина лялька"

Маринчина лялька
Зiнаiда Валентинiвна Луценко


Украiнська жiноча проза
Минав останнiй рiк вiйни, коли Маринка народила наймолодшу свою дитину. Їi чоловiк у цей час помер у шпиталi бiля Кенiгсберга. Але для Миросi це був початок ii життя. Краiна, у якiй вона жила, також тiльки починала вiдроджуватися пiсля розрухи…

Неймовiрно захоплива iсторiя, що продовжуе розповiдь про долю героiв роману «Необдумана Мiловиця».





Зiнаiда Валентинiвна Луценко

Маринчина лялька



Усiм дiтям, що виросли без батька,

присвячуеться




Ще не вiдiйшла у глибоке минуле пам’ять про тi роки, коли сiльська жiнка, зоставшись сама, без чоловiка, ще й iз купочкою малих дiтей, мусила нести на своiх нетривких плечах i власне господарство, i повоенну вiдбудову держави, всю важку роботу – без часу на себе, без жодних зручностей, якi ми маемо тепер.



Але життя минало, дiти виростали i створювали своi сiм’i. Тiльки ж що iм було брати за взiрець?



Сорокарiчна Маринка народила свое сьоме й останне дитя вже пiсля вiйни. Але вона ще не знала, що ось-ось стане вдовою. Без батькiвськоi турботи, без захисту та пiдтримки ii дiти торували свiй шлях у життi – зазнаючи кривд та принижень, припускаючись непоправних помилок…



Оповiдь у романi ведеться про найбiльш проблемнi для краiни перiоди – про пiслявоенну розруху та часи пiдйому господарства. Зазираючи у «нутрощi» типовоi для того часу сiм’i, читач мае можливiсть зрозумiти повоенне поколiння, зацикленiсть сучасних лiтнiх людей на нагромадженнi особистого майна, джерела iхнiх страхiв та упереджень.



Досвiд кожного поколiння дуже цiнний для нащадкiв. Тому що все iде по колу. І тiльки вiд нас залежить, чи вийдемо ми на iншу траекторiю, чи змiнимо орбiту.



Цей текст записано зi слiв очевидицi. І хоч головноi героiнi вже немае серед живих, але ii розповiдь заслуговуе на те, аби бути почутою.





Частина перша

Дiти…



Ой устань, порадь, мiй дружинонько,

Як менi в свiтi жити,

Як менi чуже дiло робити,

Та як менi чужим людям годити?

Та я ж над чужим дiлечком iзневажалась,

Я ж по чужих нивах наспотикалась!

    Голосiння






1


Зазнала я в життi багато: пережила i колгоспи, i голод, i вiйну. А свою найменшу донечку народила у сорок п’ятому!



Того дня ще зранку пiшла на поле…

Як зараз пам’ятаю: була пiдобiдня пора, спека. Жiнки лаштувалися у холодку: порозв’язували хустинки i розкладали просто по стернi харчi.

А я й не встигла тодi поiсти, бо схопилася руками за низ живота i, закусивши сильно губи, кинула граблями об суху колгоспну землю та й побiгла мерщiй додому.

А там, вигнавши iз хати малих дiтей i залишивши тiльки свою найстаршу доньку, Ганну, – та ще покликала до себе найближчу сусiдку, а заразом i зовицю, Олександру, щоб була на помiч, – не дуже й тужачись, вродила сьоме дитя.

– Дiвка! – втираючи iз лоба пiт, найперше сказала чоловiкова рiдна сестра i поклала мокру дитину менi на груди. – От i маеш, Маринко, ляльку! Одне добре, що не треба звати повитуху.

– Ой, – усмiхнулася я прикро i подивилася пильно на немовлятко, – i справдi, лялька! А баба?… Це б поки вона прибiгла аж iз тих садиб! Та й чим же я мала б iй платити? Слава Богу, обiйшлося i на цей раз. Уже востанне…

– І я теж не буду вже родити!

– Це ще як Бог дасть, Олександро, у тебе й чоловiк е. А я…

– Досить i з мене дiтей. Гляди, що в свiтi робиться! Аби ще цим було що дати iсти…

– І ранiш не було що, та ми родили…

– Хай там як, а я не хочу, – озирнулася на Ганю Олександра i, зiгнувшись низенько над постiллю, прошепотiла менi у саме вухо: – Я ж вiдразу пiсля Антосi замастила глиною шматочок своеi спiдки у коминi, над пiччю. То вiрний засiб од зальоту, менi колись ще покiйна моя свекруха розказали.

– Чому ж ти зi мною не подiлилася?! – раптом iз моiх очей закапотiли ряснi сльози. – Хiба б я тодi… Хiба б я тодi народжувала ось цю дитину?

– І я б мала грiха?! – вiдвела погляд Олександра. – Це ж давня ворожба! Та й… Хiба ти, Маринко, не чула, як колись батюшка в церквi на проповiдi казав: усяка дитина нам посилаеться вiд Бога. А я б у те мала втручатися?

– Але ж Ілька нема!.. А це вже сьоме…

– Не журись, де шестеро, там i сьоме буде! Вибавите всi гуртом. Та ще, гляди, твiй чоловiк iз вiйни повернеться? Усяке ж може бути. От уяви собi: переступае наш Ілько порiг, а у хатi – лялька! Га, не гарно буде, Маринко? Та ж така маленька дитина всяке серце розтопить, вона ж як сонечко для усiх нас буде! Он як моя Антося-щебетушка…



А ми собi були що родичi, то ще й сусiди.



І усi дiти нашi понароджувалися в одному роцi.

Як змовились: у нас з Ільком Макар – у Олександри й Арсена Дмитро, а далi: Ганна – Галина; Христушка – Ялина; Маруся – Іван; Грiшка – Степан; Іван – Василь!!!

Нарештi у сорок четвертому у Гринюкiв народилася Антося.

А ця ж дитина була майже на один рiк од неi менша!

Мали б бути товаришками.



Моiй Ганнi вже було чи не п’ятнадцять рокiв. І тепер вона палила ножа на свiчцi, щоб вiдрiзати дитя вiд пуповини.

Дитина менi муляла…



– Ганно, йди та й рiж! – пiдняла я голову вiд постелi – iз сiна пiд рядном.

Дуже худа й висока моя Ганя стояла бiля печi i поправляла однiею рукою свiтлi пасма, що вибилися iз коси, довгоi-предовгоi, аж до п’ят, i золотоi, немов пшениця. Синi-синi, як волошки, очi вона давно ховала пiд чорнi вii: була дуже вiйною налякана, а тому – покiрна й тиха.

– Йду, мамо… – у Ганни дрiбно затрусились руки.

– Або краще… Рiж краще мене!!! Ось тут, по горлу!.. – я раптом пригадала усе, що зi мною було до того, та ще й як здумала, що то мае бути! Та й вiдкинула iз шиi русявого пацьорка.

– Давай вже краще я, – Олександра забрала у Ганни iз рук ножа. – Бо налякаеш дiвчину, вона i замiж не захоче йти.



– А таки було б краще, якби воно не народилось. А бач, живе, – провела я по всьому очима свою дитину.

Олександра тiльки сплюнула i понесла мое немовлятко до купелi. Умочила дитину i раз, i другий у сiрi дерев’янi ночви, до теплоi води, i – зразу у спiдницю. Поклала до колиски, ще тоi, першоi, яку Ілько робив для нашого найстаршого сина, для Макара.

– А бач, ще й досi не побилась!



Ганя тiльки-тiльки зiбралась виносити воду iз купелi надвiр, i як на те – до хати суне пупорiзка!

– Що там, Маринко?… – уперше за всi роки сiльська повитуха, стара баба Довжанська, пiдмела у потрiбний час довгою рясною спiдницею i мою убогу хату. – Уже й вродила? Сама…

– Уже, як бачте.

– То я трохи припiзнилась?… А таки зайшла, бо жiнки iз поля послали по мене Ульку, а вона каже: тiтка Маринка родить. От я й прибiгла, а от не встигла! Ану, хай йому всячина iз усiма тут вами разом! – привiталась.

– У нас е дiвчинка, – показала бабi на низький сволок Ганя.

– Ану, ану, де? – баба прочовгала й зiгнулась до колиски. – Славна яка! Тугенька! А носик який, га? Ількова! Що це в нас сьогоднi? Тридцять перше липня, се б – iюля… Ну, то нехай буде зватись Юлька! Хоч iм’я дам, – перехрестила немовля.

– Спасибi, бабо, – я сумно посмiхнулась. – Але краще було б, аби вона десь витряслася полями…

– Що це ти таке говориш?! Проклинаеш свою дитину?! – дорiкнула.



А я й заголосила:

– Як же я сама-а-а-а?! Як же я дам раду усiм цим дiтям? – i зiрвала iз шиi мiдний хрестик, стиснула у кулацi та й пожбурила десь, либонь, пiд пiч.

– Схаменися! Чого це ти сама? – перев’язувала хустку перед уламком нiмецького люстра Олександра та й сахнулася. – Що це ти таке говориш? Прикуси, Маринко, язика, бо!.. Мiй брат Ілько з вiйни повернеться, та й якось дасте собi раду, як дотепер давали.

– Ілько?… – я заплакала ще дужче. – Ілько, це не твiй Арсен! Якщо й повернеться… Мiй Ілько мене не пожалiе.

Рипнули iз сiней дверi – моiм дiтям не терпiлось побачити свою нову сестричку.

– Сiдайте, бабуню, до столу, – Ганя поставила вiдро iз купiллю пiд припiк i дiстала iз печi борщ, сiрий рушник iз конопель уже був простелений по столi. Налила борщу у миску, накраяла три скибки хлiба, з-за припiчка вийняла почату пляшку горiлки – затикану качаном iз кукурудзи.

– А може, у вас е вишняк або яка слив’янка? – аж скривилася на пляшку баба. – Бо ж я не п’ю горiлки – стара вже, i щось у грудях тисне.

– Ну аякже, е! – схаменулася Олександра, кинулась iз великоi хати до темних сiней, ускочила у погрiбник, бо знала, що у мене й де, та й повернулася назад iз слоiчком. – Сiдайте, тiтко Домко, та й поллемо вже цю Юльку, нехай росте здорова.



Першою до колиски кинулась Маруся – вона була чорнява й невеличка, а очi мала карi.

– Дiвчинка! Як добре! У мене теж тепер е сестричка, така, як i у вас, тьотю Олександро! – радiла.

– А от тобi i нянька! – розвернулася до мене баба. – Будеш бавити сестричку, Юльку?

– Буду! Буду! – застрибала по хатi моя Маруся. – Тiльки не Юльку. Я хочу, щоб вона звалася Мирося!

– А це ще чого? – подивувалась Олександра. – Юлька ж краще!

– Нi! Нi! – схопилася Маруся за краi люльки. – Тiльки Мирося! Он у Кесарiв е Мирослава, гарна-гарна! І я теж собi таку саму хочу!

– То нехай буде iй Мирося, – я уперше й усмiхнулась. І дозволила: – Маруся буде нянькою дитинi, то нехай уже, як хоче, так i називае.

– А таки краще було б «Юля», – втерла губи рукавом баба Довжанська. – А вишнячок у тебе, Маринко, солодкий, ух! Нехай же ваша Мироська теж буде така здорова! – i махнула останнiми краплями поза плечi. Полетiло вгору.

– А баба накрапала нам вишняком аж на сволок! – показав на дерев’яний балок на стелi Грiшка.

– То я вже буду збиратись. Бач, i без мене обiйшлось, – збирала у пригорщу крихти хлiба пупорiзка, закинула iх до рота. – Не можна, дiтки, хлiб отако-о кидати, – помахала пальцем до Івана, – бо буде у хатi бiднiсть!

Іван насупився i сховався за Ганiну спiдницю. А Грiша бабi дорiкнув:

– То хлiбом розкидатися не можна? А як вишняком, то ляпати аж по стелi?!

– Ти бач, який розумний! – пiдвелась баба iз ослона i рушила до дверей.

– Дай, Ганю, полотна, – я зупинила повитуху на порозi. – Вибачте, тiтко Домко, хлiбини цiлоi тепер немае, самi бачите. От, хоч полотно вiзьмiть?…

– Ти краще б яку хустку дала… – схилилася i зашептала надi мною Олександра. – Як заведено.

– Немае хустки, он – хiба рушник.

Ганя вiдкрила вiко скринi i дiстала звiдти невеличкий кавалочок – сiрий-сiрий.

– Цей?

– Нi, дай того рушничка, що з червоним бережком…

– Та чого там?… – зам’ялась баба. – Я й не прислужилась. То… Але… Менi б краще дали яке ряденце. Я ж розумiю, Маринко: у тебе немае чоловiка…



І чому тодi баба так сказала? Бо таки й сталося, що Мирося народилася, а ii тато невдовзi вмер. Далеко вiд своiх рiдних та вiд дому.



Загинув мiй чоловiк на вiйнi…

Вiн собi помер i знайшов для душi та тiла вiчний спокiй! А я мала вiддавати за його дитину рушниками!

А я ж тi рушники, полотна й рядна цiлу осiнь, зиму i весну сама ткала на верстатi! Нi дня, нi ночi не бачила…

Бо це ж тяжка i довга праця.

Починала труд тим, що сiяла коноплi. Потiм проривала, глядiла вiд курей.

Як стебло виростало таке, як треба, високе й дуже, запашне, зжинала його серпом, складала у в’язки i носила на собi аж за два кiлометри вiд хати – вимочувати, у Гiрський Тiкич, до Острова.

Закладала там тi коноплi до води, ще й вибирала, де вода була швидка, бiгуча. А тодi високо пiдтикала на собi сорочку i спiдницю, та й лiзла до холодного потоку i забивала по його грузькому дну кiлки, щоб течiя стебел менi не знесла.

Через десять днiв я йшла до Острова i виймала на берег «козлики» – перемоклi снопи конопель. Сушила iх тiльки день, а тодi на своiх же плечах несла назад додому, викладала рядками в клунi.

Щоб не погнили, сiдала я на долiвцi, брала по жмутку стебел i терла на терницi – аж до клоччя.

Те клоччя потiм вичiсувала на щiтках.

У хатi в мене була дiрчаста лавка. У тi дiрки я вставляла кужелi, i веретеном пряла – смикала поволi iз кужелю грубу нитку. Цю нитку намотувала на чотири палицi – козелець, i з моткiв уже перемотувала ii в клубок.

Пiзно в осiнь, коли зроблена була вся робота, до хати вносився верстат. Хата у нас й так мала, глиняна, сiни i одна кiмната, а в нiй – стiл i пiч, i трохи мiж ними простору, на всю зиму його «з’iдав» верстат. Сiдала я пiд тим дерев’яним дебелим дивом i водила, водила човником помiж начиння, а тодi ба-бах! – i збивала разок ниток докупи. І знову воджу, та ще й вигадую, напiвсонна, собi якiсь узори, уплiтаю покрашенi вiльхою, бузиною i цибулею нитки – iз бiлими чи сiрими.

Таке ж виходило i гарно!

Із того верстата мiж моiх швидких пальцiв народжувалося полотно – грубе i тонке, на рушники, на сорочки i рядна, а ще – на мiшки i спiдницi, торбинки i шматки. Із овечоi шерстi – те пiде на свити, а може, й на кожух.

Найтонше полотно несла я до Олександриного чоловiка, до Арсена. Вiн його порiже, покроiть – i ший, Маринко, ночами при свiчцi сорочки. Голка куплена у крамаря, нитка – вже своя.

На вишивання менi немае часу. Яке ще вишивання?!

Бо зимою я пряду.

Навеснi вже треба покроiти.

А за кроiння – заплатити.

Грошей у нас нема, то я цiлiсiньке лiто, бiдна, роблю по городах – у себе й у сусiдiв. Пiсля колгоспу бiжу додому, а там – межi не бачу, саджаю щось та сапаю, прополюю i сiю, пiдгортаю свою й чужу картоплю, виполюю бур’янцi. Олександра цього не здужае, та й чоловiк ii жалiе – Арсен накроiть за зиму молодицям сорочок, от вони й оброблять iм город, побiлять хату – тi, що бiднi, такi ж, як i я, солдатськi вдови, без грошей i долi, та з дiтьми. А ще щороку перекопувала я крiм свого ще й зовициного города, це за свитки i кожухи.



Олександра була дуже гарна жiнка – чорнява, невеличка, але грудаста, очi мала зеленi, лице з рум’янцем, чисте й бiле.

А що багато дiтей?

Та ж чоловiк у неi добрий! Арсен не тiльки кроiв сорочки, але ще й шив за грубi грошi кожухи й свити, не кожен вмiв. А Арсен умiв найкраще – iз усiх сiл до нього несли, вiн на око мiг зробити.

– Щаслива ти, Олександро, – часом кажу, бо я таки, нiде правди дiти, iй i заздрила. – Не знаю, коли тобi й вiдроблю.

– Та помаленьку колись вiдробиш, ми ж своi.

– Он, моi хлопцi так ростуть, на плечах свити тiльки трiщать. Треба в цьому роцi Грiшцi кожуха скроiти, старий розлiзся.

– Арсен покроiть! Не журись, Маринко, як не на цей рiк, то на той – городи будуть.

– Спасибi вам, бо хто б мене послухав…



Дiтей у мене багато, i мусила я нести на своiх плечах – до Острова, до води ще й в’язку Олександриних конопель. Треба ж було якось вiдробляти.




2


Якби ж iще й не ця дитина! Усе менi на плечi…

Бо Маруся, хоч гвалт кричи, не довго хотiла бавити Миросю! То спочатку вона вривала руки, як носила ii, малу, ще немовлятком, через кукурудзи до мене в поле.

А я на колгоспному полi робила тяжко… Тiльки мiсяць, i то не повний посидiла пiсля пологiв вдома. А тодi вийшла на роботу.

Прийшов якось ще вдосвiта управляючий i загримав у вiкна, кричить:

– Маринко! Виходь сьогоднi на трудоднi!

– Та я ж недавнечко народила, он, в колисцi дитина цицькова спить, чоловiка мого ще немае з вiйни, – ховаюся у велику хустку, а таки виходжу. Стала й стою у самiй сорочцi, простоволоса ще, в дверях, а за мною – ряснiють голови: голосний стукiт розбудив i полякав усiх у хатi.

– Не в одноi тебе дiти, от знайшла новину менi! – сердиться управляючий. – Ти, Маринко, уже мiсяць як вдома сидиш, а там – робота стоiть! Хто буде працювати? В колгоспi рук не вистачае.

– Дитина ж…

– Дитину хай бавлять старшi дiти! – управляючий уже прокричав аж у воротях. – А як не вийдеш сьогоднi до обiду, то запишу тобi вiдказ, а тодi… тодi сама знаеш, що може бути! Дорога на Сибiр!..

– Знаю, чом не знати?… – вертаюся до хати та й шепчу сама до себе. А тодi глянула на сонце, та й сахнулась: уже ж, як для роботи, не раненько. Та й побiгла мерщiй помити пазуху, щоб нагодувати малу Миросю.

– Ганю, виженеш теличку на обору i кинеш iсти. А я тим часом хоч якусь лемiшку зварю, ще й на обiд щось треба було б – борщу? – годую свою ляльку й порядкую. – То ти – буди малих. Хай Грiшка напоiть вiвцi, i Марусi я теж дам щось свое.

– Мамо, я ж з тобою до колгоспу, – пiдводить соннi очi Ганя – дуже рано; це менi нагадуе. – А як же наша дитина?… – Ганя сiдае в сiнi, складае руки – пiд грудьми: болить ще вiд вiйни, вона вже й звикла.

– Дитину буде бавити Маруся, – виймаю iз Миросиного ротика ще вологу грудь, ховаю в пазуху.

А моiй старшiй доньцi нiколи нiчого не треба було по два рази казати. Ганя швидко збирае довге волосся в руки, плутае його i виплiтае пшеничну косу, закручуе ii на потилицi – мов жiнка: не було коли красуватись. Поверх волосся кидае сiру хустку, замотуе низько-низько над очима, зав’язуе попiд шию…

А я тим часом йду надвiр, насмикую зi стiжка ще торiшньоi сивоi осоки, понакручую крутнiв, щоб топити пiч, несу до хати i закидаю тi крутнi у ненаситну пащу. У челюстях аж свище – осока гарно горить! Я ще трохи перечiкую, щоб прогорiло, а тодi ставлю до черенi повен баняк води, коцюбою пiдпихаю; iще один, у нього вливаю воду…

І вже за столом, вмочаючи в лемiшку хлiба, наказую няньцi:

– Марусю, гляди нашу Миросю, ти тепер тут залишаешся за старшу. Хитай та колиши дитину, як буде кричати, аби вiд крику не надiрвала пупа.

– А як вона дуже розплачеться?

– Якщо буде дуже плакати, йди, я тобi покажу, пiднiмеш дитину попiд спинку, притиснеш собi на груди – i принесеш менi на поле. З собою вiзьмеш iсти.

– А куди саме? – Маруся аж пiдстрибуе вiд радостi: а то! Тепер iй доручають малу дитину, вона буде бавити сама! Сама!

– Спитаеш там кого, як вулицею будеш йти. І гляди, щоб Миросю хлопцям не давала до рук брати, вона ще дуже маленька, переломлять спинку або ще кинуть.

– Я?! Не дам нiкому! – i Маруся вже стрибае кругом люльки. Мирося спить.

А тодi – день за днем i кiлька разiв по дню маленька нянька, вхопивши сестричку на оберемок, чвалае босими ногами по пилюцi аж до поля. А там – крiзь високi кукурудзи, що й не видно неба, а далi – колючою стернею або мокрими берегами, йде мене шукати, свою маму-колгоспницю, аби я погодувала ii малу сестричку i та втихла б хоч на якусь годину.

І от Маруся приходить, я сiдаю просто на дорогу, у запилюжену траву, розставляю широко ноги, вiдкриваю пазуху i беру дитину, прикладаю ii до себе i закриваю очi – маю час на вiдпочинок.

І не одна я так сиджу…

Онде Гапка iз Настею, i Явдоха – теж поприсiдали попiд дерева, та й годують своiх дiтей. Та тi вже старшi; у Явдохи дитя навiть сидить у неi в пеленi, тримаеться руками за обвислi груди – ссе.

– Ти вiдлучай його вiд себе, такого лобуряку! – кричить Явдосi ланкова. – Бо нiякоi роботи з тебе немае. Де це видано? Дитинi вже три роки, а вона – годуе. Постидався б! – це вже каже про Пилипа, до дитини. А вiн – сидить, оченята наляканi, схопився руками за маму.

– Одiйди, Наталко… – сердиться Явдоха. – У мене iден син зостався, як зможу, буду й до смертi годувати.

І Наталка вiдводить очi: у Явдохи було десятеро дiтей. У одну нiч не стало, коли снаряд упав на хату – там за столом сидiли дiти й чоловiк, Явдоха – бiля печi. Тiльки пiч i зосталася, та ще Явдоха iз найменшою дитиною на руках, бо було цицькове, ось цей Пилип.

Явдоха була чорна-чорна, а то в одну хвилину посивiла – навiть брови й вii. А молоко, бач, не пропало. Того й годуе вона на полi сина, нехай вiн уже й великий – бо iншого не буде…



Я по всьому вiдкриваю очi, вiдриваю Миросю вiд грудей, а та спить. Кладу ще сонну дитину в пелену, а сама беру до рук кухоль iз водою – п’ю, бо менi треба набратись сили. А як е час, то ще розгорну ганчiрочку iз салом…

Та довго не посиджу.

– Дiвчата! Гайда в роботу! – кричить iз поля ланкова Наталка, пiдганяе. – Бо не запишу трудодня! Повсiдалися, як королеви!

Сама вона не сяде, не спочине нi хвилинки, от вже прикра жiнка, кричить i бiгае. Через цю Наталку i нам нема спокою. Пiдводимось…

Я, «королева» Маринка, обережно рукою струшую iз сорочки хлiб собi у жменю, низько нагинаюся, вкидаю крихти до рота, важко встаю iз дороги. Дитину беру пiд плечi i подаю Марусi, а тодi обтрiпую вiд пороху спiдницю.

– Я вже не можу ii бавити!!! – кричить Маруся, i сльози горохом котяться по щоках. – Ваша Мироська кричить й кричить, мов навiжена! У мене ноги болять туди й сюди полями бiгати! Руки вже потерпли ii носити! Голова менi як не репне – болить вiд цього крику! Я хочу погратися на вулицi, з дiвчатами, а вона не спить й не спить! Заберiть цю мучительку вiд мене, я ii вже не хочу-у-у-у! – плаче, аж заводить.

– Бач, не хочу?! – сердито зводжу до Марусi брови. – А я хочу?! А я хочу цiлi днi по полях робити? А тодi прийти додому i знов те саме? А я хочу?! І що ж я зроблю, як вас у мене цiла купа, га?! Ще й тата вашого немае, усе менi на плечi!

– Може, у неi болить животик? – пiдходить Ганя. – Чого воно, мамо, й справдi так дереться?

– Мабуть, рiзун напав. Треба буде спитати в дiда Степана, як не попустить. Але тобi, Марусю, про сестру таке казати сором…



І Маруся, пристиджена, втихае. Вiдвертаеться вiд мене i тiльки плечi iй дрiбно трусяться – тихо плаче. Бере покiрно в згорточку Миросю – а вже й тяжка! – i несе ii назад, додому.

А дорогою – трясе, трясе i штовхае, i б’е дитину.

– А що? Будеш знати, як мене мучити! От тобi, от, щоб знала! – кричить i плаче.

Дорогою Мирося ще спить, заколисана моiм молоком i вiтром. А вдома – година пройде, i знову в плач.

– Мамо!!! – якось увечерi, пiсля роботи, зустрiчае нас iз Ганьою перелякана Маруся, на порозi. Вона стоiть, труситься, а дитина в хатi плаче, як не розiрветься. – Там таке страшне! Я дуже боюся! Я не пiду…

– Що сталося?… – у мене й граблi полетiли iз рук, кров бухнула в обличчя.

– У Миросi на животi росте велика гуля!



Вбiгаю в хату. Схиляюся над люлькою. Розгортаю сповитка… І вражено дивлюся дитинi на живiт. А там, внизу пiд пупом, набираеться пiд шкiрою щось велике, немов гусяче яйце, i сине-сине.

– Марусю, що ж це таке? – й собi боюсь; дивуюся, бо таке бачу вперше. – Коли ж i де воно взялося це нещастя?!

– Воно вже кiлька день е, але то було маленьке, а оце сьогоднi аж таке здорове видуло.

– А чого ж ти менi не сказала ранiше? Боженьку ж мiй! Яке нещастя! Видно по всьому, помре…



Гукнула я сiльського знахаря, Степана. Той щось пошептав над дитиною, приклав де треба мастi.

– То як? Воно хоч буде жити?… – питаюся. А самiй чомусь байдуже: так уже втомилась, що от-от взяла б грiха на душу.

– Буде, бiс ii не вiзьме! Ти навiть не надiйся, бо такi дiти не вмирають.

– Ось, вiзьмiть за лiки яець.

– Менi досить буде твого спасибi! А яйця… он дiтям своiм звариш.

Дiд пiшов. Ганя сiла та й колише в пеленi дитину. А я вклякла на колiнах перед образом i плачу…

Аж серед ночi дитина нарештi втишилась – чиряк прорвав, i почало текти iз нього – гнiй iз кров’ю.

– От чого воно кричало, – каже Ганя. – Бiдне, так намучилось. Що, Миросю, болить тобi вавка? Ой, болить. Мое ти малесеньке, моя ти кришечко… – та й схилиться над колискою.



Я й зiтхнула. Та тiльки вляглась, стулила очi – а воно знов своеi. І так до ранку.

– Мусиш, Марусю, таки носити менi дитину в поле, бо без молочка вона помре, – прошу, збираючись уранцi в колгосп. – А поки до животика прикладай ту мазь, що дiд Степан дав, i гляди, аби туди не сiла муха.




3


А тодi пiшли дощi, ряснi й холоднi. В Марусi ж ноги босi, хто б це iй ще до снiгу дав рвати чоботи? Йде вона, мiсить грязь, дощ ллеться за комiр, пазуху, поливае в руках малу дитину.

– Скiльки я з тобою буду мучитись?! – кричить Маруся, а все одно не перекрикуе Миросi. – Замовкни! Цить! Цить, тобi сказала! Бо зараз вкину в це болото, тодi побачиш, як менi з тобою добре! Плаче вона! Така велика вже, i плаче!

Ще два днi мокла Маруся пiд дощами, а тодi я таки пожалiла свою дочку.

– Досить, бiльше не неси менi Миросi, сьогоднi вже не треба, – виглянула я у малесеньке вiкно, а там – суцiльна мряка. – Ще простудитесь обидвi. Та й вавка майже затягнулась.

– А що ж iй давати iсти? – аж не вiрить менi Маруся.

– Будеш жувати хлiбчик у ганчiрку i давати в рота.

– Добре, мамо…

– А як не схоче iсти, то пiдеш до тiтки Олександри, хай вдоiть крапельку молока, даси. От пiду тепер i попрошу, вона ж буде Миросi за хрещену матiр.



Похрестили ми дитину аж у лютому, як повернувся iз вiйни сусiд, Петро Кесар – це вiн принiс до села страшну звiстку: мiй чоловiк Ілько таки помер, у Схiднiй Прусii…

Олександра тепер не смiла менi вiдмовити; хоч i не дуже хотiла, а таки стала Миросi за хресну матiр.

А я тодi – чи не щодня до неi йду, по молоко…



– Та чим ти й так ii годуеш? – дивилась Олександра на мою запалу пазуху, як я просила молока. – Я свою Тоню у пiвроку залучила, але ж у мене й груди! Таке було розперло, що Арсен мусив кроiти новi сорочки, бо жодна стара на мене не налазила!

– То коли треба, Маруся прийде? А я якось тодi вiддам, Олександро, у нас росте теличка.

– Вiддаси, – кума зiтхае, бо знае тi моi вiчнi вiддавання – з чого?

Але ж як не дасть – я рiдного брата жiнка! А тепер ще й покiйного… Мирося – Олександрина племiнниця. Тепер ще й похресниця. І жили ж ми межа в межу…

Як не дати?



Весна.

У колгоспi починаеться робота. Нас, жiнок, у холодний дощ женуть iз лопатами садити висадки.

Одне добре, що хоч Маруся ще не мусить йти до поля.

Та й Олександра носить молоко.

Окотилася овечка, яку Петро, Миросин хрещений батько, подарував нам на хрестини!



Лiто.

Уже й рiк минув – а Мирося все не ходить сама. То Маруся посадить ii у хатi в сiно… Або винесе пiд густi коноплi, кине до рук кукурудзяного завиванця, чи сплете швидко возика з очерету, та й бiжить iз дому на леваду – там дiти коров’ячим пухирем у м’яча граються. І Маруся хоче – ще ж дитина!

А Миросi до того й геть байдуже – вона за цiлу зиму звикла сидiти у Ганi на руках. А та – була кожнiй моiй дитинi за гарну няньку.

Часто сидить Мирося в хатi сама, чекае старшоi сестри iз колгоспу. А як Ганя прийде – то аж кричить i тягне руки.

Менi ж, звiсно, не до дитини, моя робота не меншала. Тiльки вскочила у двiр, i як у вир попала – рви, неси, тереби, наливай, вичищай, винось, пали, молоти, зашивай, пери, рубай, бiжи, падай – короткий сон, i знову день у шибку грюкае: вставай, проклята жiнко, до двору й до колгоспу!

Дитина мене не бачить. А я – дитини.

Вона й до Ганi лягае спати, тулиться iй пiд боком, як до рiдноi мами.

Тиха й добра моя Ганя була ще зовсiм молоденька. Притискала вона до себе Миросю, забавляла, а я хоч мала спокiй.



Як ще Мирося добре й не ходила, а вже спиналася на ноги – трималася за стiни, та й дрiбно-дрiбно бiгла, за Ганьою була як хвостик. Куди та йшла, то несла Миросю за собою. А як покине – дитина повзе слiдком, а тодi хапаеться руками за спiдницю й уголос плаче. Ганi стане шкода, то й пiдхопить iз землi малу на руки.

А кому цiкава дiвка iз дитиною?

В гуртi нiхто й не дивиться на бiдну мою дитину: одне, що Ганя дуже убога, сирота, а друге – з малою дитиною на руках! Дiвчата iз хлопцями жартують, а Ганя сидить, зажурена. Вона хоч i красуня (бо коса у моеi Ганi нижче колiн соталась, довга-довга), а йде сама-самiсiнька додому.



– Не бери цього дня Миросi, – одного разу просить ii до себе Манька – Ганiна найкраща подружка. – Хочемо на хлопцiв поворожити, а Мирося буде нам тiльки заважати.

– Попробую…

І Ганя поночi втiкае тихо в сiни, так, щоб не побачила Мирося.

Вже на вулицi накинула вона на голову суконну хустку – надворi йшов дощ. Ганя скрадаеться попiд клуню, попiд густий бузок – на дорогу. А там – гайда бiгти попiд вишнi на горбок, от уже i в Маньки! Вбiгае вона в темнi сiни, а там уже кружком сидять дiвчата, бо в Маньки нiкого не було вдома – батьки поiхали у гостi.

– Ну то що? Кинемо на картах? Тiльки ж, щоб нiхто не взнав, не бачив, – дивиться на дверi i шепоче Манька.

– Закриймо рядюжкою вiкно, щоб не було видко свiтла…

Дiвчата посiдали тихесенько до столу, запалили велику свiчку, Манька дiстала сiрi карти. У хатi нiч-нiччю…

– На кого кинемо – на мене чи на тебе?

– Давай на мене… – шепоче Ганя.

– Ну добре…

Манька хрестом розклала карти, придивляеться, мудруе. У хатi тихо-тихо, чути тiльки як носи дишуть i трiщить вiск.

І раптом – шерхiт!

На долiвцi замiсть дорiжок сiно.

– А-киш! А виздихали б ви! – зiрвалась Манька, кинулась в темiнь, до дверей, подумала, що на свiтло iз сiней налiзли кури.

А то не кури, то повзе моя Мирося! Вислiдкувала-таки, куди побiгла Ганя, i навкарачки кинулась – за нею! Сама заповзла до сiней, до хати, побачила при свiтлi старшу сестру, та й полiзла до Ганi попiд стiл – i в пелену – гуп! Вилiзла на руки, вмостилася, притихла.

Дiвчата ж верещать! Бо полякались, Господи!..

– Та це моя сестра, не бiйтесь, – притишуе iх Ганя. – Миросю, маленька моя пташечко, як же ти мене аж тут знайшла? Подивися, яка ж ти мокра? Надворi темна нiчка! А як мама буде шукати?

Кого шукати…

Бо я й не шукала б, перетомлена, в той час уже давно спала без заднiх нiг – а хай моiх дiтей Бог побавить!

І Мирося тулиться до Ганi, ховае босi ноженята у ii спiдницi, обiймае сестру за груди.

– Та тут i нема що ворожити: будеш ти у своеi мами за вiчну няньку, – збирае карти у колоду Манька. – Не випадае тобi король, однi вальти!

А вальти – то дiти…

– Мое маленьке, – не чуе ворожiнь, а шепче до дитини Ганя, цiлуе Миросю в личко, пальцями розбирае рiдесеньке волосся в продiль. – А якби на тебе собака який напав? Це ж так далеко. Диви, Маню, наша Мирося яка розумна! І запам’ятала ж дорогу аж сюди, до вас! Моя ти дрiбна комашечко!

А Мирося ii вже й не чуе – вона плющить очi, так i засинае – у Ганi в пеленi, втомилася: знайшла. Мусить старша сестра кидати дiвчат, розваги, вставати на ноги й нести сонну сестричку на руках – додому.



У всiх моiх дiтей одяг iз домотканого полотна. Тiльки у найменшоi, в Миросi, – iз найкращого – казенного, государственного, iз гудзами! Бо тодi так на селi: коли сорочка iз казенного полотна – жовтого, твердого, то немае кращого! А краще все – для маленькоi Миросi.



У два роки Мирося вже хазяйка!

Я зi старшими дiтьми у колгоспi на роботi, Іван сховався. А Мирося – бiлить полотно!

У тих ночвах, де вона приймала першу купiль, тепер бiляться сувоi – мокнуть у водi. А iх же треба ще й виймати i розстеляти по травi – аби на сонцi висихали. Мирося бiлить – тягне iз ночов, носить i розстеляе.

Це поки Ганi немае вдома. Як тiльки Ганя – у ворота, Мирося – вслiд за нею.

– Мамо, я пiду трохи до дiвчат, – Ганя проситься iз дому.

– Чого тобi туди йти? – бурчу я. – Ти вiвцi вже закрила? Коровi сiна кинула? Вичистила вiд свиней? – шукаю iй роботу, аби самiй хоч трохи щось iз плечей скинути та вiдiтхнути.

– Я все зробила.

– Ну якщо все, то йди. Тiльки ж…

– Я з Ганьою! – кричить Мирося i чiпляеться старшiй сестрi за спiдницю.

– Нi, вiдчепись, – просить Ганя. – Тобi туди нiз-зя!

– Я пiду! Пiду! Я хочу з Ганьою! – варiюе вперта дитина i сердито тупае босою ногою.

– Ну добре, ходiмо.



І так кожного разу…



Якось Олександра знайшла пiд Лисою горою в вiльхах гнiздо дикоi качки – повне каченят. Зiбрала у пелену та й принесла iх додому. Арсен зробив оборку, насипали там пташенятам iсти.

– От виростуть качки! – радiла Олександра.

А Мирося побачила – теж хоче собi каченят. І – поки нiхто не запримiтив, пiшла до тоi оборки, узяла одне за шию та й понесла. Поклала у себе пiд порогом, а воно й не дише, лежить, шийка зм’якла. Миросi так не треба – вона хоче живе, то йде за iншим. Знов несе – i кладе пiд порогом. І так увесь десяток.

Слава ж Богу, що я саме на той час повернулася iз поля, та як глянула…

– Що ж ти наробила?! – аж злякалася, щоб через таку дурницю не посваритись iз кумами. Ухопила я з грушi ганчiрочку, накинула на каченят, та й впрiваю.

На мое щастя, каченята не встигли зовсiм подушитися, вiдiйшли. То я вже й не ховалась, а вкинула усiх до пелени – i вiднесла.

– Ось, Олександро, вибач менi… Мирося поносила нам додому.

– А я думала, що каченят коти похапали, – сплеснула руками Олександра. – А воно он як! Ну, добре ж, Маринко, що лишилися живi, бо було б дуже шкода.

А я вдома Миросю всовiщаю, прошу:

– А нiколи бiльше не бери чужого, чула?… Не будеш брати?

– Нi, не буду…

– Бо чужого не можна брати: Матiр Божа покарае.




4


Петро Кесар, Миросин хрещений тато, жив вiд мене через дорогу. А його син Григiр, як вiдслужив армiю, повернувся назад до свого села та ще й привiз iз собою жiнку з дитиною – аж з-пiд Ростова.

– Нi чути, нi бачити не хочу! – кричав спочатку Петро до сина. – Хто вона нам така? Знать не знаемо! Та ще й вiд кого у неi ця дитина?

– Моя, тату, дитина, – оправдовувався Григiр. – Ми нажили.

– А, може, вона, сину, потiпаха? Може, яка гуляща, волоцюга? Може, у неi батьки п’яницi?

– Це моя жiнка, Анфiса!

– Геть i не вимовлю я це ймення, бач, як назвали, – не хотiла такоi невiстки мати Григорова, Ялина. – Анфiс-с-с-са! У нас i таких iмен немае. Вона ж, сину, кацапка, а це такi люди… Що, хiба в своему селi гарних дiвчат немае? Зiйшлися ви якось так, не по-людському. Яка це порядна жiнка так поiхала б далеко. Не треба нам тут нiякоi Анфiси!

– То що ж менi тепер iз нею робити?

– А нехай iде назад, звiдки приiхала! – гонив невiстку батько.

Анфiса плакала. Була молода-молодюсiнька, несмiлива; боялася сама за хвiртку вийти. Так i жила, терпiла. Але свекри iй не давали жити.

– До роботи незугарна, – одно товкла Ялина. – Як що спитаю, мовчить, плаче, я вже не можу, сину.

– Людей стидно! – Петро аж сичав. – Нi плаття, нi сорочки з собою не привезла. Це що, Григоре, ми вже найгiршi помiж людьми, що ти нам старчиху якусь привiз? А худе, а тонке! Фу, а не жiнка!

– То ви на неi не сварiться, говорiть по-доброму.

– Оце вже нi! – кричала мати. – Та хто вона тут така, щоб я до неi говорила? Кацапка замурзана! Ой, не можу! Стидно людям в очi дивитися, от що ти, сину, наробив.



Тiльки тиждень минув, а невiстку виганяли з хати.



– Ти бач, Петю?! – кричала Ялина, стоячи спецiально посеред подвiр’я, щоб люди чули. – Я ii попросила бараболi свиням наварити, а вона питае: что ето такое? Вона не знае, що таке баняк! Не вмiе хати вимести! Дитини не годна втишити!

– Геть iз хати! – тим часом кричав Петро i пхав невiстку в спину, iз сiней. Аж та на вулицi спотикнулась i заплакала гiрко-гiрко:

– Да куда же мне деваться?

– А туда, звiдки ти прiехала! Геть!

– Дайте хоть ребенка поцелую!

– Та забирай свого ребьйонка i вмотуй звiдси!

– Нi, дитини не вiддам! – уступилася Ялина. – Дитина наша! А ти – геть iз обiйстя, щоб i духу не чуть!

Григора не було вдома. Анфiса переплакала надворi, дочекалася, поки свекри пiдуть iз хати, убiгла, замотала у вузлик шмаття i пiшла дорогою iз села – до залiзницi.

Нiхто Анфiси не шукав.

Маленький Петя два роки рiс без мами.

У садку у Кесарiв вони гралися iз моею Миросею – колупалися у землi, ямки викладали квiточками, камiнчиками, хоронили у тих ямках дохлих курчат, жукiв, череватих жаб-ропух. Або йшли на дорогу i там малювали дрючком по поросi – кружечки, хрестики, робили хатки, з болота млинчики.

– А, гаспидська дитина! – кричала Ялина i бiгла, як навiжена, до дiтей, як бачила, що сидiли на дорозi в колii. – Я що казала, iз садка не виходити, га?! – i била Петю рукою нижче спини.

А тодi вигадала: взяла мотузку i прив’язала онука до дерева. Обмотала туго довкола живота, а iншим кiнцем – за стовбур грушi.

– Сиди тут! – сказала. – А як побачу, що втечеш, то закину в темну яму!



Петi було три роки. Якось гралися вони з Миросею коло дерева, як тут почули крик! Вiд дороги до них бiгла чужа жiнка, розмахувала руками.

– Сыночек! Сыночек родненький! – кричала молодиця. А тодi впала пiд грушею на колiна, розв’язала мотузка, схопила Петю на руки, стала навiжено цiлувати й тиснути його до себе.

Моiй Миросi потемнiло в очах: я вiд колиски усiх своiх дiтей лякала циганами, от вона й боялася. Тодi, мабуть, подумала, що ця жiнка краде Петю! Й собi страшно закричала, кинулася бiгти через садок, по дорозi, вбiгла у ворота – i впала без свiдомостi пiд порогом.

– А це що таке? – знайшла дитину Ганя. – Що тобi, Миросю?

– Там!.. Там… Там у Кесарiв украли Петю! – трусилася дитина. – Я боюся! Я втекла.

– Хто вкрав?

– Тiтка чужа, схопила Петю на руки i побiгла!

А ввечерi село гуло: кацапка Анфiса повернулась! Знайшла аж в Уманi роботу. Вийшла там замiж, то тепер приiхала i забрала iз собою сина.

– Бач, вийшла замiж за великого начальника! – розказував менi Петро, сидiв у хатi. – Бо хто б iй вiддав онука? Та нiхто! А так… Бач, у них права великi!

– Вона ж таки Петi мати, – я була на боцi Анфiси, хоч вона менi й чужа людина. – Як же вона свою рiдну дитину кине?

– А чого тодi не забрала, як тiкала iз села?! Вигодували, виляпали, а тепер – бери, готовий!

– Воно-то й так… – мусила я згодитися, бо не хотiла сваритися з кумом.

– Оце таке нам та кацапка наробила, – Петро сидiв-журився. – Тепер як подивлюся на твою Миросю, та й згадаю про нашого Петруся. Так уже дуже звик до онука, як не кажи, а свое було.

– Одружиться колись ще й ваш Григорiй, народять iз новою жiнкою онукiв. Та й он – у вас ще е дочка, Мирося, вона теж колись замiж вийде.

– Вона так вийде замiж, як твоя Ганя! Та хоч мае вроду, а наша iз хати нi ногою, я вже й сварюся, кажу: йди мiж люди, хай хоч хтось побачить!

– Прийде час, когось зустрiне.

– Де, Маринко? У себе в хатi? Гарних хлопцiв розхапають спiвухи-щебетухи, а ця так i останеться сидiти нам на шиi.



Сiльськi дiвчата увечерi спiвають. Хоч i потомленi з роботи, а молодiсть – вона одна! Як тiльки сонце скотиться за обрiй – жодна не висидить у хатi.

Тiльки моя Ганя не мае коли спiвати. Хiба… було десь раз у поiздi, у гуртi, зi страху: вона вже iздила на заробiтки у Захiдну Украiну, привезла звiдти два мiшки пшеницi, врятувала усiх вiд повоенного голоду.

Тепер Ганя робить на городi, та й бiля хлiва вправляеться, наводить лад у хатi – аби тiльки встигала! Ганя й дрова рубае, носить воду… За роботою не мае часу вишити собi анi сорочки, нi рушника.

Не вмiе, та й для чого? Я не хотiла ii пускати замiж – одного хлопця вiдговорила, iншого вiд двору вiднадила, а той сам пiшов…

Бо ж у Ганi немае батька, кому така дiвка була потрiбна? Хiба якомусь волоцюзi чи п’яницi, бо путнiй геть не гляне. І менi без старшоi доньки було б у ту пору, як без рук: вона ж помагала бавити дiтей.



Було, як сяду й здумаю, до чого я дожилась: уся молодiсть моя пройшла у приймах i в колгоспi. І тепер сама, без чоловiка… А починалося ж усе з великоi любовi! Із чужоi хати за Ільком тiкала, одно по одному родила йому дiтей, надiялась на краще. Але краще б я сидiла пiд спiдницею у мами. От i Ганi я раз по раз про те казала, що не треба iй той замiж, бо то одне тiльки нещастя…

– Та краще б я була замiсть нього лягла в могилу! – казала я при дiтях про iхнього батька, дуже гiрко.

– Не треба, мамо… – просила Ганя.

– Он як у кого чоловiк у хатi, то ж хоч якесь е право. А тут… кожне тебе вскубне. Ще й як ти, Ганю, колись-таки пiдеш далеко замiж, мене покинеш? Що я тодi буду сама робити iз усiм цим безголов’ям?

Так сяду i ридаю. І здавалося б, уже й була покiрна долi, зробилася байдужа до всього на свiтi, зацiплюся, i роблю собi та й роблю. Аж часом щось таки находило менi на серце, i починала рвати коси.

Сидiла, розпатлана i сива, голосила, а дiти ж чують!

– Мамо, я буду iз вами, – тихенько обiйме мене i просить Ганя. – Я вас нiколи не покину, вiрте.

– Правда, доню?

– От як не вiрите, то й перехрещуся!

– Хрестись до образа…

І Ганя хреститься. Я тодi на трохи вiльна.



Старший Олександрин син вже два роки як був жонатий. Жив Дмитро по той бiк села, у своеi тещi. Його ровесник – мiй Макар, згорiв живцем в Германii, нiколи не приведе синок менi невiстки. Не могла я добратися й до його могилки, а хотiла б.

Я тiльки до Христушки ходила, до тоi ангельськоi дитинки, що померла в голодовку на другий ранок пiсля свого народження. На Зеленi Святки й Провiдну недiлю ходжу я на гробки, веду за собою усiх дiтей.



А так…



Зате ж в Олександри знов весiлля! На цей раз вже Ганiна ровесниця Галина вiддавалась. Це ж було в сусiдах – треба й у себе навести лад.

Берусь мастити хату – iз причiлка бiлою глиною, вiд поля – рудою, червоною пiдводжу призьбу.

Ганя менi допомагае.

Грiшка з Іваном – молодшi хлопцi, носили воду.

Маруся мие в хатi вiкна, пiдмiтае стежки.

Мирося глядить гуси.



А що вже казати про Олександру iз Арсеном! Це ж у iхнiй двiр повинно звiдусiль наiхати багато родичiв. А ще ж зiйдеться все село дивитись. Роботи тоi, роботи!

Сусiди рiжуть кури, варять холодцi, печуть короваi i хлiб, баба-кухарка орудуе бiля печi. А тим часом дружки вбирають хату – весiлля ж гуляли у великiй свiтлицi! Вже посеред столу стоiть гiльце, на ньому – червонi й синi квiтки, пучки паперу. У саму вищу квiтку батьки встромляють грошi – це на достаток молодим, прив’язують ще й житнi колоски – на щастя. Щаслива Галина розправляе по лiжку бежевий костюм – пiджак i спiдницю, як тодi по модi, бiлий вiнок iз вельоном – лежить на вишитих подушках.

– Примiряй, Галю, до себе! Ну примiряй!.. – дуже просить старшу сестру маленька ще Антося.

– Вона ще не молода, не можна! – каже моя Маруся. – От завтра буде свадьба, от тодi й надiне!

– А як же гарно буде! – радiють Грiша iз Степаном i собi крутяться коло дiвчат.



І от уже й весiлля! Загупали музики – бубон й дудка, молодi пiшли на розпис.

Усi пiшли, тiльки одна моя Мирося мусить лишатися у себе вдома: вона глядить гусей iз гускою – пасе шкодливу птицю у березi в кiнцi городу.

Як раптом…

– Прийшли! Уже прийшли! Ідуть до столу! – кричить Іван вiд хати й женеться горою стрiмголов.

– А я?!!

Мирося швидко пiдгонить гуску, жене все стадо до обори. Вона кричить i ще й б’е щосили рiзкою по травi. А коли нарештi вбiгае в хату до хрещеноi, бачить, що молода уже сидить за столом, i гостi кругом неi. На головi в Галини вельон, i вiнок iз воску, а на руках… сидить Антося! Найкраща Миросина подружка…

Мирося – в крик:

– Чого це Антося на руках у молодухи?! А я?!! – вона перекрикуе весiлля, реве й голосить. Аж мусять крайнi люди вставати з мiсця, i хтось добрячий бере Миросю попiд пахви i прямо через стiл подае ii до молодих.

Мирося вiдкривае очi – i ось вона вже сидить у пеленi в Галини! А Антося – в молодого!

У Миросi вмить висихають сльози, тремтячими руками вона бере Галину за фату-вельон, притискае до себе, нюхае й смiеться.

– Я теж хочу бути молодухою! – кричить Мирося й тиснеться замурзаним личком Галинi в груди. Там на бежевому пiджаку зостаеться пляма – вiд щасливих слiз, наполовину iз порохом вiд трави – iз берега, там, де паслась гуска с гусенятами, овечка з бараном, людськi корови i конi iздили…

– Гiрко! – раптом гукають люди.

Галина встае, садить Миросю на ослiнчик. Поряд жених посадив Антосю. Молодi цiлуються, а дiвчата дивляться на них спiднизу.

– Де ж той дядько Йосип, що горiлку носить?! – починають спiвати жiнки, i на стiл ставлять чарку.

Чарка була одна на всiх – темно-синя, грубенька, гранчаста.

Першим наливають молодим.

– По повнiй, по повнiй пийте! – кричать жiнки. – Щоб були щасливi, пийте до дна! – i молодi випивають.

Далi чарка йде по кругу, передаеться з рук у руки, п’еться i повертаеться до молодих.

І так три рази.

– І я хочу горiлки! – проситься Мирося; вона бачить, як пiсля горiлки весело смiються, перегукуються гостi. Хтось спiвае, там дядько цiлуе тiтку. – Я теж хочу покушати весiльноi горiлки!

– То налий iй, – моргае Дмитрик, молодий.

І Галина наливае. Вона, певно, думала так пожартувати: моя Мирося ще мала, трохи надiп’е горiлки, покушае, що вона пекуча, та й виплюне, вiдставить геть.

Але Мирося ще не знае, що таке горiлка, вона тiльки бачить, як гарно ii п’ють дорослi, i думае, що то щось таке смачне, як цукор.

Галина дае Миросi чарку до рук, та швиденько, щоб нiхто не видер, перекидае ii нахильцi до рота i двома великими ковтками випивае. І тiльки тут дитина вiдчула смак! У ротi пече вогнем, не дае дихати, iз очей ллються сльози.

– Галя! Вона ж випила всю горiлку… – налякано шепче молодий.

– То що ж я зроблю? Вже як е, так i буде… – злодiйкувато роззираеться молода.

Але нiхто того не бачив…

Весiлля гуляе далi, а у Миросi свiт починае перевертатися кругами. Вона наче й сидить на мiсцi, ще й тримаеться обома руками за лавку, але… Чомусь туди-сюди стрибають дверi, дядьки не спiвають – ревуть, немов ведмедi, а у животi брикае сердитий вулик бджiл. Мирося геть не мае сил, вона помалу хилиться до столу, голова вже не може втриматися на в’язах.

– Тiтко Маринко! – гукае до мене через стiл Галина. – Вiзьмiть свою Миросю, вона, напевно, хоче спати.

Та я геть не чую молодоi. Менi, заклопотанiй весiльними справами, не до того: тiльки встигаю бiгати вiд печi i до столу, щось подаю, приймаю, мию.

– Тiтко Маринко-о-о-о! – щосили гукае молодий.

– А що там?… – я на мить спиняюсь. – Щось принести?

– Та ось, ваша дитина…

– Хоче спати? То передайте ii комусь, нехай винесуть надвiр, я не маю часу.

І далi бiжу до кухнi. А в цей час…



– Подавай ii сюди! – гукае до Галини хтось iз гостей, бере мою зiмлiлу дитину на оберемок i несе в садок, там кладе пiд деревом i йде курити.

А Мирося тим часом вивергае все iз себе – i горiлку, i те, що iла за столом, i те, що вдома. Стоiть колiньми на оббльованiй травi, тримаеться руками за живiт i стогне. Тодi падае у блювотиння й засинае.

Знаходять Миросю Грiша iз Степаном.

– Фе! Що це ти тут лежиш… така? – питае Грiша у Миросi. – Що це з тобою сталось?

– Я горiлку пила, – дiвчинка помалу встае, рукою тримаеться за стовбур, обтирае травою плаття.

– Не може бути?! – дивуеться Степан. – А хоч смачна?

– Нi…

– Ти бiжи до копанки i вмийся, а то дивитись страшно!



І Мирося рушае, але…

– Миросю, зачекай, хочеш горошкiв? – повертае ii назад Степан. – Там за столом давали вже солодке, але тебе не було.

Ось воно! Давали солодке! Це ж найкраща страва на весiллi!

– Давали солодке?… – журиться Мирося.

І iй стае так гiрко-гiрко, iй навiть байдуже, що робиться у неi в головi, що вона уся в мокрiй слинi i ще у чомусь, що оце вона тут валялася у травi. Одна тiльки думка б’е Миросi у тiм’я: вона не дочекалася цукеркiв!!!

У магазинi тодi продавалися тiльки горошки i подушечки iз перевареного цукру, такi були цукерки.

І тепер iх роздали вже гостям, а Миросi не дiсталося…

Сльози покотилися дитинi з очей iще дужче. Мирося схопила себе за горло, захиталася туди-сюди вiд розпуки, вiд великого й невимовного свого горя!

– Та не плач, – раптом присiв бiля сестрички навпочiпки Грiшка. – На ось тобi жменю, я набрав аж в двi кишенi, iж.

– І моi на, – простягнув долоню двоюрiдний брат Степан.

І Мирося, озираючись, чи нiхто того не бачить, похапливо кидала горошки собi до рота: моя дитина в той час не знала нiчого смачнiшого за горошки!




5


Хiба тiльки чорнi дрiбнi черешнi!

У сусiдiв перед ворiтьми росла молоденька черешенька – рання. Але нiколи не встигали ягоди на нiй доспiти. Ще тiльки-тiльки запалились, а вже й нема!

Зате в нас у садку стояло старезне дерево, стовбур грубий. Треба було два дядьки, щоб ту черешню обiйняти. Із дуплом, гiлки аж на три метри вiд землi – попробуй доберись! Хiба тiльки ноги треба було б засовувати в кору i чiплятися руками.

А що робилося вгорi! Ягiд-ягiд! Бубки на деревi були гiркi, дрiбненькi, зате ж якщо доспiвали!..

Якось наiлися вiд пуза тих ягiд Мирося з Антосею та й придумали забаву.

– А давай викопаемо пiд черешнею ямку, – каже Антося, – настелемо в нiй трави, та й будемо туди стрибати!

– А давай!

Мирося побiгла по копачку. По черзi дiвчата трудилися, вигортали землю.

– Ох i гарна ж ямка!

– А глибока! Можна я стрибну перша? Я ж уже велика.

І Антося стрибнула…

Моя Мирося як сидiла на гiлляцi, то тiльки й почула, як неприемно хрупнула кiстка, а коли глянула донизу, побачила, що Антося лежить пiд деревом, одна ii нога була у ямi, а iнша, дуже вивернута, стримiла набiк.

– А-а-а-а!!! – страшно заголосила Антося. – Менi болить! Дуже болить! Мамочко рiднесенька! А-а-а-а!

Мирося злiзла з дерева i кинулася бiгти до подвiр’я.

– Там Антося… впала! – кричить до мене.

Антосю ми занесли до дiда Степана – вiн був ще й костоправом. І Мирося з Антосею – його двоюрiднi онуки.

– Де ж це ти так, бiдолашна дитино, впала?… – журився дiд. – Довго будеш лежати, аби ще правильно зрослось.



Лiто розквiтало далi, достигали на березi порiчки, червонiли вишнi, у малиннику аж гула малина, а Антося лежала в хатi – нога обкладена житньою соломою, пiд спиною – тверда подушка.

– Бiльше вже не буду з тобою гратись, – казала вона Миросi. – От до чого дострибались. А як я виросту крива на одну ногу? Хто мене за себе замiж вiзьме?

– Не бiйся, вiзьмуть i криву, бо у тебе е батько! – нагадала моi слова Мирося. – А от я i з рiвними ногами можу в дiвках сидiти…



Моi дiти росли, мов iз води, i треба було iх чимось годувати. Росло наше господарство, а моiх сил не прибавлялось. Ще й у колгоспi роботи ставало бiльше й бiльше.

Я вже й робила без обiду – щоб норму трудоднiв виконувати i не мати штрафу. Приходила до хати пiзно. З собою, щоб не впасти з голоду, брала iз дому те, що було, – печенi буряки або варену картоплю, хлiб, натертий жовтим салом…



У краiнi завели п’ятирiчки, i колгосп розширив землi. Залiз аж у береги, поле сусiдило iз моею садибою.

І ось, Мирося граеться на дорозi попiд нашим садком i разом пасе гуси, а я сапаю буряки. Коли ж дуже натомлюся, стану, розiгну спину, побачу доньку, та й гукаю:

– Миросю-у-у! Принеси менi води! – І так кричу аж по три рази, бо не чуе.

То вже аж Ганя не видержить, складе руки жолобком i собi гукае:

– Во-о-одии-и-и! Воо-о-одии-и-и нам принеси!!!

Мирося аж тепер почуе, сестру. Мерщiй бiжить до хати, бере там гладущик iз водою i бiжить дорогою.

Я п’ю, дам ще й Ганi напитися.



Миросi минало чотири роки. Вона мене чекала з поля, щоб увечерi я принесла iй iз поля хлiбчика, вiд зайця!

– Який же вiн смачний! – радiе Мирося i теребить зубками сухий окрайчик. – Як же це, мамо, зайчик Вам дав цей хлiбчик?

– А так-о: сапаю, сапаю, аж дивлюся – зайчик бiжить! – кажу. – І в лапках хлiбчик несе!

– Оцей шматочок?…

– Зайчик щодуху бiг, але я таки його догнала, та й видерла, i маю гостинчика Миросi.

А то, бувало й таке, що усе поiм i нiчого не принесу додому. То Мирося мене чекае, чекае… Вiд нетерплячки вибiжить аж на дорогу, стоiть там i виглядае маму iз гостинцем.

– Де хлiбчик? – як дочекаеться, заглядае менi до рук, не вiрить, що порожнi.

– Сьогоднi зайчика не було, – кажу. Або: – Сьогоднi не спiймала!



У селi без чоловiчих рук – погибель. А в моiх дiтей немае батька. Мушу я принижуватися, просити…



Якось поiхали ми з Яковом – моiм двоюрiдним братом – кiньми по осоку, аж у Дубину – це за десять кiлометрiв вiд села. Виiжджали ще поночi, рано-рано, щоб до роботи встигнути вернутись.

Дiтей я не будила.

Але Мирося у цей час уже не спала, вона була рання птаха – вставала разом iз сонцем. А ще й комарi дуже допiкали.

Мирося розчумалась, зiскочила з постелi, роззирнулася – аж немае ii мами в хатi! Де ж подiлась?

Мирося заглянула у вiкно… Як раптом побачила, що мама йдуть кудись iз двору, сiдають на пiдводу!

– Тпр-р-р-ру!!! – дядько Якiв стримуе коней, а потiм вони котять по дорозi.

Допоки Мирося зiбралася на дусi, вибiгла й собi за нами, за ворота – аж вiз уже коло Лисоi гори росу збивае!

Ми iз Яковом уже далеко, де там наздогнати! Інша б дитина повернулася до хати, але не моя Мирося. Вона теж хотiла iхати, а ще й на возi!

От конi зникли за горою… Мирося бiжить щодуху, не спинилась.

Бiжить Мирося боса, в однiй сорочцi, вiтер ii ледь-ледь наздоганяе. Вже заiхали аж за другий горбок, а далi – тiльки чисте поле. Мирося залишилася на левадi. Було видко, що не здогнати iй воза, i нiзащо! Але вона не повернулась.

Вже й поле…

Бiжить Мирося швидше, швидше! З одного боку до неi хилять великi голови соняшники, з iншого – тремтять листям молодi осики, виiдае очi збита з високоi трави роса.

Ось, нарештi! Мирося бачить, як двое лошат поспiшають за пiдводою, гарненько вже вiдстали, та поспiшають, бо там упряжена iхня мати! Мирося рiвняеться iз кiнськими дiтьми. Бiжить з лошатами навипередки i плаче.

– Чуеш? Неначе хтось кричить? – дивуюся я. Але з-за дерев менi нiчого не видно, бо дорога вкотре повернула за гору.

– Та то лошата граються, – каже Якiв. – Хто це може там кричати? Ще ж дуже рано.

Проiхали ми ще добрих пiвдороги.

– Та нi, наче хтось кричить, ану хай станемо? – таки щось тривожно менi на серцi.

– Тпр-р-р-у! – спиняе коней Якiв.

І тут я озираюся, аж дорогою бiжить моя Мирося! Вже й голосу ii не чути, дитина тiльки сопе вiд натуги, мов мiх, i червона-червона, уся в росi.

Я мерщiй зiстрибнула з воза, вхопила безтямну Миросю собi на руки!..

– А нещастя якесь! Та ти ж уся мокра! – мотаю дочку в стару рядюжку i аж плачу.

А соняшники стоять… Вони такi високi, вищi вiд голови!

Так мовчки ми i приiхали в Дубину, загрузили повну пiдводу осоки.

А назад – сидить Мирося на возi зверху, поряд iз дядьком Яковом i з мамою.

– А я на возi iду-у-у-у-у!!! – гукае вона в поле.



Тiею осокою ми палили в хатi пiч, застеляли нею долiвку, клали у кутку – замiсть постелi, а ще – коровi давали iсти i пiдстеляли вiвцям.

Для корови я жала у березi лепеху – i теж сушила ii на зиму. Це таки була важка чоловiча робота. Але де менi було взяти чоловiка…

І от, обiдня пора, спека-спека! А ми удвох iз Ганьою (це вже як пiдросла), за гарноi погоди – косимо берег. Лепеха на сонечку жовтiе, тiльки ходи й перевертай, щоб сохла. А пiд ногами багно, бо ж це левада! Як йдеш, усе пiд тобою ходором ходить, земля вгинаеться й ворушиться, аж чвакае вода. Це мiсце дуже небезпечне i всi знають, що на днi – невiдомi й бездоннi вири. І щоб не провалитися й не потонути, Ганя ще й рiже молодесенькi вiльхи, щiльно укладае iх рядочками по купинках та й ступае по тiй стежцi. А ноги все одно трусяться: менi дуже страшно. Бо не одна людина на цьому мiсцi втопилася, як пiшла на дно – то й немае слiду.

І от скошена лепеха сохне. Як вже готова, ми з Ганею складаемо ii в копицi.

У iнших копицi тi додому батьки привозять, чоловiки. Але у нас немае чоловiка й батька. То ми нав’язуемо лепеху у в’язки, кидаемо собi на плечi й так i несемо на собi аж до самого двору. Часом я нездужаю – була худа, маленька, та й вiк уже такий… То через раз сяду пiд вербою i чекаю Ганю. А вона все носить.

Як проти сонця, то я долоню прикладу дашком – Ганя йде, а iз далеку здаеться, що то величезний снiп сам собою суне – берегом, по дорозi, з гори й пiд гору.

То менi, бува, так стане шкода своеi дочки!.. І йду я тодi когось просити. Ходжу попiд хатами i канючу, благаю чужих чоловiкiв – але нiхто не хоче тi копицi везти. А як який господар i зглянеться надi мною, бiдною вдовою, та й привезе, то скаже вiдробляти. І я вiдробляю: жну людям очерет або роблю снiпки – вшивати хату. А ще просять окремо за пiдвiз пляшку горiлки…

А як в селi без горiлки?

Нiхто й не схоче слухати.

А купити – нема грошей.

То я, на свiй страх, жену те прокляте пiйло сама.

Як жену? Спочатку накладаю повен баняк бiлих цукрових бурякiв – i ставлю в пiч – тушити. Аж як буряки пустять юшку, кидаю туди трохи дрiжджiв. Їх продають у сусiдньому селi на базарi спекулянти, ходять по базарi i зазирають кожному в очi:

– Дрiжджi! Дрiжджi! Кому треба дрiжджi?! – аж шарпають за рукави.

Але тiльки де з’явиться мiлiцiонер – спекулянти вмить щезали, бо боялися: якщо продавець дрiжджами не встигав втiкати, його хапали за руки i забирали iз собою. Якщо спекулянт не вiдкуповувався горiлкою, то все одно йому давали штрафу – здирали грошi. І покупець теж мiг за те постраждати! І я боялась… Але де ще можна було тодi в селi купити дрiжджi, як не на базарi в спекулянтiв?

Як я йшла на базар, Мирося просилася й собi. Та куди менi ii було ще брати? Шлях же довгий – десять кiлометрiв!

От я тiльки вийду за ворота, а Мирося – в плач. То Іван ii й надурить:

– А ти вилазь на припiчок, – каже, – i гукай голосно до мами в комин.

– Хiба вона почуе?

– Почуе! Правда!

І Мирося йому вiрить. Я вже далеко, а вона вилазить на ослiнчик, згинаеться, засовуе голову у ще не вичахлий жаркий комин i кричить:

– Мамо-о-о-о! Ма-а-а-мо-о-о-о! – І думае, що я почую.




6


У п’ять рокiв наша Мирося вже рахувалася за дорослу!

Вони удвох iз Антосею доглядали телят.

Кожна глядiла свое. Поки корови в чередi, треба було шукати телятам iсти. А що iли коров’ячi дiти? Траву…

Як Отче наш, щоранку брали дiвчата по мiшку i йшли кожна на свiй город, вишукували там помiж гарбузами бур’яни – щирицю, берiзку i мишiвку. Бур’янiв наривали i складали на купки, порiзну, а сходилися все рiвно на межi.

– Завдай менi на плечi, – показуе Антося на свiй мiшок, повний-повний бур’яну.

– Згинайся! – Мирося тужиться, вона ставала червона, як буряк, а таки пiдсаджувала клумак поверх Антосi.

І от Антося, поволi й з натугою переставляючи ноги, вже чвалае межею вгору.

– А в мене все рiвно бiльше! – кричить у спину iй Мирося i лягае на межу. Вона сама собi не здужае мiшок завдати, а хоче ж першою прибiгти вiд Антосi. То, лежачи, пiдсовуеться усiм тiлом пiд мiшок, тодi, звиваючись, немов мала гадючка, викочуе його собi на вутлi плечi. Мирося аж крекче, а таки спинаеться пiд вагою, впираеться маленькими рученятами об сухий чорнозем, рачки встае, i так, зiгнула удвое, пробуе бiгти вгору.

Бiжить… Миросю носить збоку вбiк. «Хоч би не впасти!» – думае Мирося i таки обганяе Антосю, уже аж на самiм вершечку горбка.

– А я все рiвно буду перша! – кричить Антося й вганяеться у свое подвiр’я. Мирося, мокра вiд поту, падае коло жолоба. Теля, прив’язане посеред подвiр’я, радiсно мукае i тягнеться губами до трави.

Мирося плаче…



До череди вона ще не доросла, але влiтку вже пасе вiвцi. Один день пасуть Іван iз Василем, а на другий день – Мирося iз Антосею.

Зимою вiвцi живуть iз нами в хатi.

Здаеться, в тому роцi у Рiздвi окотилися аж три овечки – i ягнятка, немов маленькi дiти, стрибають по кiмнатi. І моi дiти теж мiж ними!

– Як же весело i гарно у нашiй хатi!!! – кричить Мирося.

Та тiльки весна зазеленiе першим рястом – i дiти, i ягнятка уже й у глинищi, по берегах!

– А смачне ж яке молоко овече! – п’е i нахвалюе Мирося. – Таке солодке й тепле!

Вона коли вкрадеться та й видоiть сама, i нап’еться свiжого – вiдбирае у ягняток.

Вiвцi йдуть увечерi додому чередою. Мирося сидить на горбочку i чекае. А вони бiгають, граються – як дiти.



У мене i корова була, бо як же без корови? Тiльки ж вона одна, а дiтей багато.

Я, як видою Квасолю, наллю молока у велику миску, поставлю на столi, та й роздаю кожнiй дитинi по кусню хлiба. А сама стаю поряд.

– Он, вмочайте! – даю команду iсти.

І вони вмочають, наввипередки. Дiти моi iдять, а я тiльки мовчки дивлюсь, як вони, немов тi голоднi цуценята, зiбралися у коло i хлепчуть тепле молоко.

Ця миска у мене залишилася одна пiсля вiйни, на все – i на борщ, i на кашу, й на лемiшку. Зате ж на кожного було по дерев’янiй ложцi! Менi, бува, аж серце стискувалося, як дiти посiдають за порожнiй стiл та й стукотять ложками, ждуть вечерi.

Хiба як у недiлю варила я вареники – отодi й наставало у нашiй хатi свято!

Ще не кидаю в окрiп варити – а Іван вже порахуе.

– Кожному по три вареники! – прикаже. І сидить, слiдкуе.

А вареники я робила великi, коли поваряться, виходили сiрi, череватi. Як поспливають у окропi, викину iх у миску, вони неначе поросята, там лежать, парують. А до тих вареникiв уже очi горять, руки тягнуться, iз губiв капле слина.

– Ану менi хай спробуе вiзьме хто зайвий!!! – кричить Іван.

Та де йому встигати! Не встигне й оком змигнути – а ложки тiльки тарабанять, руки миготять туди й сюди, спробуй, запримiть.

Але й Іван не зiвае – це його парафiя, вареники.

Мирося швидко й третього ум’яла, скiльки було на ii душу, а по мисцi ще аж два качаються. «А як встигну взяти?…» – думае вона, а рука вже давно у мисцi.

І тут – ложкою по колiнi трiсь! – це Іван дiстав.

– А! Попалась! Крадiйка! Це був мiй вареник i Марусин! – кричить Іван. – Бач, хотiла з’iсти! А не вийде! На тобi за це! – i б’е по другому колiнi, щосили, ложкою.

– Ой, йой, йой!!! – плаче Мирося, тримаючись за колiно. Чи то вiд болю, чи вiд розпуки – що не встигла витягти i з’iсти того злощасного вареника. І жалiеться: – Мамо, Іван мене б’е!

– Та не бий ii, вона ж iще маленька, – прошу я в Івана. Та воно таке закляте!

– Маленька?! А це до яких пiр вона буде маленька? Добра маленька, як iсть за двох великих!

Що йому казати? Хлопчик, хоче iсти. Я й мовчу…

Я своiх дiтей нiколи й не била. Хiба що раз.

Якось Іван подер штани – довго ходив, аж нитки розлiзлися, бо полотно зотлiло. Сiв на березi коло копанки i дере собi тi штани потроху, а дiрка бiльша й бiльша. Дере i приказуе:

– Тюмодир! Тюмодир-р-р-р! – i роздер вiд матнi аж донизу. А тодi пiшов межею по городi. Зайшов у подвiр’я, як у спiдницi.

Я саме мила руки до корови – як тут побачила таку прояву!

– Це хто тобi таке зробив?! – не зрозумiла зразу, злякалася, рушник менi у руках аж затрясся.

– Та я сам, оце… розпустив, бо вони подерлись…

– Ах ти ж недобра така дитино! – зiрвалася я на крик. – Та я за роботою дня не бачу, за вами ночей не досипаю, а ти так рвеш?! Та ось тобi! – так мокрим рушником i вдарила хлопця по лицi, по спинi, по грудях. – Оце тобi за те, що ти так цiнуеш мою працю! Оце за те, що я… Оце… – i плачучи пiшла до хати.



Моя хата була крайня у селi, а далi тiльки поле. За ним – Лиса гора, левада, дорога на другi села. Город вiд хати збiгав горою в берег. Як у колгоспi обсiються, пiд вербами в кiнцi мого городу ставили сiвалки. І сiльськi дiти мають тодi де гратись; стрибають по тих сiвалках, бiгають довкруги, доганяють одне одного. Або посiдають рядочком, чисто як горобцi, та й про щось свое щебечуть, про дитяче.

Якось мiй старший хлопець, Грiшка, стрибав по тих сiвалках та й дострибався – не туди засунув ногу, пiдвернув.

– Ой болить же менi, а! – кричить.

І хто його там почуе, хто прийде на помiч? Бiлий же день! Усi люди на роботi.

Немае ради… Викричався Грiшка досхочу, та й покульгав сам через берег до дiда Степана.

А той:

– А-а-а! Вдовиний ти син, йди-но сюди! Лягай тут-о на лiжку, давай менi сюди ногу!

Грiшка крекче, закушуе вiд болю губи, але таки дострибуе i вкладаеться поверх суконного рядна на лiжку. Дiд над ним згинаеться, щось шепче собi в бороду, береться руками за хвору ногу i тiльки – смик!

Грiшка вiд дiда вже йде додому рiвно.



А боком тiльки позирае на баштан…



Баштан лежав попiд Лисою горою. Дуже близько: нам iз вiкна хати добре видно. За сторожа на баштанi поставили мого кума, Петра Кесаря.

От як починали достигати кавуни, Мирося i йшла на вiдвiдини до хрещеного тата. Прийде вона до куреня, побачить сторожа, наставить пелену. Петро iй понакидае туди помiдор, огiркiв – всього, що е.

Бо Мирося – дiвчинка, маленька, та ще й похресниця. А от як Грiшка хоче закрастися в кавуни, то Петро його вже не жалiе.

Бо Грiшка йшов на баштан iз мiшком! Туди йде Грiшка – насвистуе, пiдкидае босими ногами по дорозi порох. А на баштанi колiнкуе, роззираеться злодiйкувато, i як нiхто його не запримiтить, накидае повен мiшок всього, та й пре на спинi додому.

– Де це той злодiй?! – якось увiгнався Петро в мое подвiр’я, бiжить слiдком за Грiшкою. – От я тебе нарештi й вислiдив, i пiймав!

А я тодi мiсила дiжку.

– Що сталося, куме? – розiгнула спину. – За ким це ти женешся?

– Подавай менi сюди зараз же злодiяку, свого сина! Я здеру йому шкуру iз плечей! – трясе Петро батогом. – Грiшка твiй де, питаю?! Я на своi очi щойно бачив, що вiн побiг за хату, гукай того волоцюгу сюди!

– Що?! – я обтерла об спiдницю руки. – То це ти, Петре, будеш мою дитину бити? За що ж?

– Вiн кавуни краде!

– А тобi хiба шкода для сирiт кавунiв колгоспних? Чи, може, у мене е iх за що купити?

– Але я сторож! А вiн мiшками носить!

– Бо й моi дiти хочуть iсти, – кажу на те. – А у мене немае за що купити пряникiв i цукерок. На кавуни ж я, Петре, мабуть, у колгоспi заробила за все свое життя?

– Я все одно маю його вiдшмагати, аби не крав! Хтось же мае вчити хлопця?

– Чи ти, Петя, може, дозволив би кому бити своiх дiтей? Батько… Ти з вiйни повернувся, а Ілько мiй там лежить… Ти на своi очi бачив його смерть. Йди, куме, iз подвiр’я, й не руш менi дитини, аби ми з тобою уже навiки не стали ворогами.

– А як же?!

– За це вже будь спокiйний: Грiшка бiльше нiколи не прийде красти колгоспних кавунiв. Хiба тiльки сам даси…



Дiд Степан був iздовим у колгоспi – вiн биками возив тi кавуни у мiстечко на базар, до продажу.

Ще лиш-лиш загоряеться на сходi небо, а мiй дядько уже вибирае з роси i накладае на пiдводу помалу один за одним мокрi й холоднi кавуни; гарно вибирае: перед тим як зiрвати, кожну ягоду ще й простукуе, чи лунко дзвенить, заглядае на хвостик – чи пiдсох.

Мирося добре знае цей час: удосвiта в недiлю виiжджае ii двоюрiдний дiд Степан биками на дорогу. І вона – тут як уродилася! Мирося цього дня нiзащо не проспить i не пропустить.

Пiдвода викочуеться на польову дорогу, помалу iде селом; ще сонна Мирося бреде за нею слiдом, як примара.

Уже й пiд гору виiхали, минули зо три хати…

– Тпр-у-у-у! – дiд Степан бикiв спиняе, злазить iз гарби, вибирае найбiльшого кавуна i простягае його Миросi.

– На, бери та йди собi додому.

І Мирося бере того кавуна до рук – нi дякую тобi, нi спасибi – розвертаеться i мовчки човгае назад.

Як приходила пора – моi дiти тiльки й жили на тих кавунах. І снiдали, i обiдали кавунами.

Менi ж – хоч в тiм полегкiсть…

Колись були нашими цi поля, ми на них робили i з того жили. А тодi стали державнi, то хто, як не держава, мала б годувати?



Дозрiвав горох…

Грiшка йшов до поля i наривав ще зелених стручкiв повну пазуху, бiг додому.

– Глядись краще, аби тебе не зловив об’iждчик! – прошу я сина.

– Я добре дивлюся, не хочу батогом по плечах! Ох i боляче…

– То, може, вже не йди? Страшно…

– Страшно? А iсти бiльше хочеться!

І йде…

Зате ж як зацвiтала акацiя, моiм дiтям нiкого вже не треба було нi боятися, нi просити! Мирося ще маленька, солодких квiток сама нiзащо не дiстане. Бiгае вона кругом дерева, кричить: зависоко!

– На тобi ключку! – подае Олександрин Василь Миросi дрючка i навчае, як ним дотягнутися до гiлки, як зачепити кiнцем так, аби не обiрвалось.

Миросi – щастя! Ключкою нагинае вона до себе найнижчу гiлку, хапаеться за неi рученятами, дiстае i зiшморгуе бiлий запахущий акацiевий цвiт – i мерщiй до рота!

– А солодке яке! – смiеться Мирося до Василя.

– Їж, там його ще багато е!

А далi як цвiтуть калачики! Боже-боже, що то за трава! Бубки поверх стебел тугi, зеленi, соковитi! Мирося iх iсть, аж прицмокуе:

– Ой добре ж! Ой смачне!



А потiм по людських городах дозрiвали огiрки.

Своiх огiркiв я не встигала за дiтьми й нарвати.

– Дiточки, – просила я щовечора. – Ану ж не лiзьте у город мiж гудиння, не толочiть. Бо що я вам на зиму наквашу в дiжцi? Не буде взимку огiрка, не зварю борщику. І нам iз Ганьою на поле не буде з собою що взяти.

То дiти – через Катрину леваду, бiгли в берег. Там жила iхня тiтка Василина – iще одна Ількова сестра, моя зовиця.

Василина жила сама. Як повернулася iз Германii, мов онiмiла. Два роки нi з рiднею, нi з сусiдами не говорила. Побудувала у березi сама собi глиняну хатинку i жила.

Аж далi потроху й розговорилася – як виплакалась рiднiй сестрi, Олександрi. А та розповiла менi – чого це наша Василина мовчить.

– Тiльки ж ти, Маринко, щоб нiкому-нiкому? Бо, може, вона ж таки колись ще замiж вийде. Бо ж молода ще… А таке сталося в тiй Германii. Тiльки тобi й розкажу, бо ти зрозумiеш, у тебе там дитина вмерла, i в Василини теж…

– Як?! Хiба ж Василина була замужем? Вона ж ще дiвка! – я й не знала.

– Там i вийшла. Полюбилася в концтаборi iз якимось iталiйцем, народилась у них дiвчинка. А тодi сталося таке… – i Олександра кiнцем хустки закрила рота. – Я не знаю, як та бiдна Василина не зiйшла з розуму. Там… Тодi якось ту дитину у неi взяли i занесли на дослiди. Дитину наколювали шприцами, тодi дуже порiзали, i вона вмерла у своеi мами на руках. А Василина, ось, повернулася сама додому.

– А iталiець що?…

– Василина нiчого про те не каже. І так, вiдкрила менi трохи душу. Знов мовчить…

– А я ж то думаю, чого вона мовчить? Така ж була весела – до Германii. А як спiвала!

– Тепер уже не буде. Хiба, може, якщо вiдiйде. Але, знаеш, Маринко, Василина його любила! І зараз ще дуже любить – того iталiйця. І ще… Менi Василина казала, що бачити чужих дiтей тепер не може, вона вiдразу ж пригадуе свою замучену дiвчинку.

– Бiдна вона…

У Василини самотня хата i довжелезний город-городище, одним кiнцем вiн збiгае прямо в берег. І в тому березi – рядки листатих огiркiв, повзуть гадючками аж на стежку i цвiтуть по кукурудзиннi жовтими зiрочками. А пiд ними, моя Мирося знала, ховаються колючi й смачнючi пуп’янки. Тихесенько скрадаеться вона мiж вербами, повзе в кропивi – до тiтки Василини у город! А там – навибирае зелепух повнi руки, жадiбно через одну кидае в рот i хрумае, аж до знемоги, аж вiдригуеться зелена пiна. А Мирося не спиняеться, та все товче, не може наiстися. І такi ж вони дуже добрi, огiрки! А як уже дитина чуе, що таки нi жоден у рот бiльше не залiзе, накидае собi в пелену i втiкае мерщiй iз городу, озираючись на бiлу хату.

А там ii тiтка Василина плаче, молода й красива-красива, але така нещасна.




7


У серпнi, коли на полi уже майже зiбрано пшеницю, коли снопи пов’язано, обмолочено молотарками i вивезено iз поля на колгоспний тiк – сушитися, Мирося iз Іваном беруть до рук по полотнянiй торбi, туди кладуть по квашеному огiрку – це обiд, i йдуть назбирувати колосся.

Іван на полi не розгинае спину, вiн одне – збирае, бо добре пам’ятае, що я йому наказала. А Мирося – що з неi, ще мала! – тiй аби на всi боки роздивитись: там коник зелений пострибав, а там – голубий метелик так смiшно крильцями махае, а там – полетiла бабка!

– Іва-а-ан! Дивися, яка в мене квiтка гарна! – бiжить через поле i показуе братовi затиснутого у долонi польового будячка.

– Ану ж краще покажи менi свою торбинку! – розгинае спину Іван. – Це що, вона геть порожня?!

– Трохи е… Тут такi квiтки, аби ж ти бачив! Можна, Ваню, я сплету собi на голову вiночка?

– Я тобi зараз дам вiночка!!! – Іван кидае на землю торбу, хапае обома руками Миросю, аби вона не втекла, кидае ii спиною на стерню i знавiснiло б’е, товче ногами.

– Ось тобi! Ось тобi, на! Аби знала, що треба збирати колоски, а не гратися.

– А-а-а-а-а! Я вже не буду! – та затуляеться руками. – Не бий мене, Іване!

– Ось тобi!

– Прости! Вже бiльше не буду! А-а-а-а! А-а-а-а!

– Що не будеш?!

– Я не буду збирати квiток, а буду збирати колоски!

– Добре! Вставай i швидко рушай менi по полю! Як не назбираеш повну торбу, то тут тебе й заб’ю! Бо ти, Миросько, iси бiльше вiд усiх нас, а як колоски збирати, то вiнка плетеш!

Мирося ще трохи плаче. Тодi поволi колiнкуе, потроху пiдводиться iз колiн i тут тiльки помiчае, що iз босих ii нiг цвiркае по стернi кров – i з пiдошов, i з колiн, i руки, як падала, геть стерла.

– Болить!.. – схлипуе Мирося.

– Не знаеш, що робити?! – усе ще сердиться на неi Іван. – Їла квашеного огiрка? Тепер сiдай, помочися в жменю i потри тим вавки, воно й затягне.

Мирося слухае брата. Вона тут-таки й сiдае на стерню, мие ще теплим вавки, вони щемлять – але кров потроху зупиняеться.

А увечерi, перед тим, як впасти в сiно до сну, Мирося ще трохи скиглить, бо iй болить, особливо ноги. А тодi вона згадуе про Івановi лiки, бiжить на вулицю, пiд осокори – щоб назавтра не так боляче було ходити босими ногами по стернi – повертаеться назад у хату й укладаеться на соломi.

– А чому Антося iз Василем не ходять разом iз нами на поле по колоски? – питаеться Мирося в мене про своiх двоюрiдних сестру i брата.

– Бо iм того не треба.

– Як це? Не треба колоскiв?! А що ж вони будуть iсти?… – не може зрозумiти.

– Колоски iм потрiбнi, тiльки не треба ходити за ними аж на поле.

– Як це?!

– У Антосi i Василя е батько. Дядько Арсен завiдуе колгоспним током, то його дiти мають право набирати колоскiв прямо iз молотарки, – зiтхаю, i додаю свою гiрку примовку: – А у вас немае батька.

А вранцi моя Мирося виходить у двiр i зразу ж бачить там Антосю; Миросi дуже кривдно.

– Ти куди?! – гукае ii подружка.

Але моя Мирося мовчить, вона виходить за ворота i тiльки тут озираеться.

– У вас е батько, а в нас немае!!! – кричить вона i вiдвертаеться вiд Антосi.

Та розпачливо розводить руками i йде назад до своеi хати.

– На мене там Мирося чомусь розсердилася, – розказуе вона Олександрi.

– А то чому?

– Бо у мене е тато, а у Миросi немае!..

– Ясно… – взувае чоботи Арсен. – Знов тоi самоi?! – каже понуро.

– Та ти на них не сердься, – обiйняла бiля порогу свого чоловiка Олександра. – Вони тяжко бiдують. Пожалiй ти ту Маринку!

– Скiльки раз жалiв! А воно одно й те ж саме…

– Пообiцяй менi тепер, що не будеш на неi сердитись.

– Як скажеш, це ж твоя рiдня.

Олександра поцiлувала уже в дверях Арсена – де це видано для села! – i вiн пiшов спокiйний.



Цього дня на полi останнi молотарки домолочували зерно.

– Миросю-у-у! – гукнув Арсен племiнницю. – Йди-но сюди, я тобi щось скажу.

Мирося прийшла. Стоiть, похнюпилась. Їй соромно, бо iз голови все не сходить Антося i те, що вона iй сьогоднi вранцi сказала. «Буде сваритися», – подумала Мирося. Але Арсен не сварився.

– Ну що, багато сьогоднi назбирала?

– Та не дуже…

– Показуй свою торбу.

Мирося наставила, а там – на днi тiльки кiлька чорних порожнiх колосочкiв, вона це вийшла вдруге.

І тут! Дядько Арсен набрав повнi пригорщi не перевiяного ще зерна – i сипле, ще раз бере – i знову сипле просто до Миросиноi торбинки! Аж до самого верху! Насипав повну!

Мирося не повiрила своiм очам!

Тримае у руках важку торбинку, але не вiрить у свое щастя!

– Спасибi вам… – не пiдводячи на дядька Арсена очей, притиснула важку торбинку до живота i пiшла до лiсосмуги.

Руки у Миросi дрiбно трусилися: вона боялася, бо пам’ятала моi розповiдi про те, як колись за один колосок могли на полi вбити. Або вiдправити у далекий Сибiр, i там теж на людину чекала смерть!

Тепер колоски збирати дозволяли. Але щоб так – брати просто з-пiд молотарки?!

Мирося вiдразу ж не пiшла додому, вона ще трохи посидiла у лiсосмузi, поперебирала пальцями пшеницю, понюхала… Аж як молотарка поiхала iз поля, пiдвелася на ноги i побiгла, але всю дорогу озиралась.

Вже у своему дворi Мирося стишилась, повiльно зайшла до хати.

– Ось! Дядько Арсен менi дав! – поставила торбинку на столi. – Вiн сам мене гукнув, мамо, i дав, насипав повну торбу! Як Антосi! Дивись, мамо, скiльки у торбi зерна! Тут i колоскiв майже немае! Тiльки чисте зерно!

– Хай йому Бог дае здоров’я, – кажу, i висипаю зерно на хустку, перебираю його руками, теж радiю. – Треба гарно просушити.

А вже сухе зерно пересипала в глибокий глек iз тоненькою шийкою – аби туди не влiзла миша, i занесла в комору. Але кiлька жмень вiд того прибутку таки вкинула на круглий камiнь – i змолола на муку. Із неi потiм спекла собi i дiтям коржики.

– Ох i смачнi ж цi коржики! – як iла, то все нахвалювала Мирося.

– У, ненажера, iй все смачне! – невдоволено бурчав Іван. – А як колоски збирати, то вона – ловила метеликiв i вiнки в’язала.

– Менi дядько Арсен сьогоднi повну торбу зерна з-пiд молотарки дав!

– Та ти вже ту свою торбу давним-давно i зжерла!

– Нi! Мама напече ще й коржикiв iз маком, правда ж, мамо?

– Напечу, – пообiцяла я, – ось як тiльки потереблю. Ви ж хоч не поламали макiвок? – бо щось менi було тривожно…



На початку лiта маки завжди цвiли рожевим квiтом, по всiх людських городах. Коли нiжнi пелюстки спадали, з-пiд них на стеблах з’являлися зеленi головки. На сонцi макiвочки достигали, поволi сiрiли, i дiти тодi нишком iх лущили, аби добути звiдти мак – ще сирий, чорний i солодкий.

– Не смiйте лущити макiвок, бо будуть порожнi! – просила я дiтей.

Але ж це дiти…

Через одну я потiм висипала собi в пелену тiльки один порох та трухно.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/zinaida-lucenko/marinchina-lyalka/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения